2,522 читачів

«Слов’ян». Роздуми комбрига

Слов`ян. Фотограф Виговська

Ім’я полковника Олександра Вдовиченка відоме широкому загалу. За свої майже 40 років він пройшов шлях від лейтенанта до командира передової бригади Збройних сил України. В 2017 році на ділянці батальйону, яким командував «Слов’ян» відбулися останні на даний час найбільш запеклі бої російсько-української війни. Під час цих боїв 72 ОМБр перемолола в районі Ясинуватської розв’язки біля промзони Авдіївки значні сили ворога, серед яких був батальйон «Сомалі» сумнозвісного «Гіві». Супротивник близько 30 разів запрошував перемир’я, щоб мати змогу евакуювати тіла загиблих. Наприкінці серпня полковник Олександр Вдовиченко «Слов’ян» очолив 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців.

– В 2021 році ви повертаєтеся в 72 ОМБр командиром, а старожили пам’ятають вас молодим лейтенантом. Які враження від призначення?

– По-перше, якась радість і гордість. Те, що я очолив одну із найпотужніших і міцних військових частин, які з початком війни довели всьому суспільству, що таке Збройні сили і виконання військового обов’язку. Я сьогодні заходив на склади РАО (ракетно-артилерійського озброєння – прим. авт.) і стояв там начальник складу. Той самий старший прапорщик, який в березні 2014 року видавав нам зброю. Я досі пам’ятаю ті відчуття. Ми отримали автомати і боєприпаси, прийшли в казарму і, лягаючи спати, клали зброю поряд себе чи під подушку.

– У вас було розуміння в березні 2014 року, що ви йшли на війну?

– Не буду говорити за всіх, але було в мене певне відчуття страху. Не за себе, а перед невідомістю. Ми пережили жертви на Майдані під час Революції Гідності. Попередній президент покинув країну, ми перемогли, але що робити далі? Я був майором на посаді заступника начальника штабу бригади. Пригадую на контрольно-перепускний пункт приходили цивільні й блокували КПП. Ці люди казали, щоб ми здали зброю, здали техніку, залишили територію військової частини, бо «ми власть, ми закон». Я задавав собі питання: «А хто я? Офіцер Збройних сил України чи інших військ?». Я ж присягав народові України, а тут таке ставлення. Потім був виїзд бригади на полігон та на Схід. Спочатку перший БТГр, а потім інші ешелони потягнулися в південно-східному напрямку.

– Багато «експертів» каже, що якби десантувалися в Крим то можна було агресію придушити…

– Я думаю, що ні. Напевно, тоді не було розуміння дій. Був період безвладдя. Всі чекали виборів і легітимізації влади. Ми в бригаді були готові виконати бойове завдання, але таких, як ми, було небагато. Як офіцерів, так і військовослужбовців за контрактом, що вже казати про строковиків.

Слов`ян 6. Фотограф Виговська

– Деякі підрозділи десантників зовсім себе не показали під Слов’янськом, що вже казати за Крим…

– Бачите, яка в мене книга лежить (показує на «Диванні експерти» Томаса Ніколсона)? У нас країна експертів. Я всім кажу, щоб когось судити чи обговорювати, потрібно оперувати фактами. Я не знаю, яка тоді була кількість боєздатних військових частин і кількість підготовленого особового складу в них. Потрібен був перевід підрозділів на вищий рівень бойової готовності. Я пам’ятаю, як ми набирали 300 військовослужбовців по мобілізації, а на ранок їх залишається 100. Свідомі стали в лави і пішли воювати. В кого щось не склалося по здоров’ю та інших причинах – організувалися в добровольчі батальйони, потужні воєнізовані підрозділи, що згодом влилися в лави ЗСУ.

– Це був правильний крок підпорядкувати добробати ЗСУ?

– Керівництво має бути в одних руках. Всі, хто хотів, вступили в ЗСУ. Рішення правильне.

– Ви прихильник суворої субординації та статуту, чи вводите в стиль керівництва елемент фронтового братерства?

– Люди, які воюють з 2014 року зовсім по-іншому ставляться до керівництва особовим складом. Є грані – з одного боку закон, а з іншого порядність, і найбільшого результату досягає той командир, який розуміє, скільки можна «гнути палку». Є така фраза «Потрібно не по закону, а по людськи». Для кожних обставин є свій час. Я війну розпочав заступником начальника штабу, але командував комендантським взводом. І в мене була певна частина бійців – працівників органів внутрішніх справ, якась частина – людей з фабрик і заводів, а ще був контингент, якого я б остерігався за інших обставин. Але ми були в одному строю й захищали Батьківщину на Сході. В 2015 році я вступив в Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. Нас зібрали з війни, і ми розказували викладачам, що так не треба в певних моментах робити, а треба так, як ми бачимо. Проте порядок має бути, дисципліна. Не може військовослужбовець ходити розхристаний, брудний і п’яний по місту та території військової частини. Всі солдати, сержанти, офіцери – мої побратими, але вони знають і я їм даю знати, що таке дисципліна. Немає такого, щоб з ранку до ночі стояти на плацу. Це було б скотством і так повагу не здобудеш. Взяти наших комбатів. До мене прийшов лейтенант в 2015 році. А в нього підлеглі по 50 з гаком років. В батьки йому годяться. Він не розказував тупо: «Ей, зроби те!», а знаходив підхід. Сьогодні він вже командир 3-го мехбату. В Авдіївці молодого лейтенанта «Тайфуна» поважали «дєдушкі». Бо Василь Тарасюк мав такі знання, що завдяки йому могли вижити солдати.

– Іноді доводилося жорстко вказати на недоліки та місце, як написано у вас в книзі «72.Записки комбата», щоб виконували наказ?

– Доводилося говорити круто, хоч і не з усіма. Та найвища похвала для мене була та обставина, що мене накривали під час обстрілу люди. Я перший раз аж сторопів, а другий розізлився: «Ти що, б…дь твориш?». А він у відповідь: «Командир, якщо вас захерачать, то нам тут буде взагалі жопа!».

– Навчання у військовому університеті додало вам знань, чи ви самі могли б повчити викладачів?

– Хто хоче вчитися, той навчиться. Є багато поважних викладачів. Я дуже поважаю Олександра Михайловича Марченка. Це викладач – Людина з великої літери. Я з Авдіївки, бувало, йому телефонував з проханням пояснити ту чи іншу ситуацію та по допомогу. І він мені розказував, як правильно зробити. Має бути, теорія, практика і бойовий досвід. От чому війська НАТО беруть участь в збройних конфліктах? Чому Росія оперує в «гарячих точках» по всьому світові? Щоб частина армії та керівництво військами мало бойовий досвід. Бо одна справа папери читати, а інша – реальні бойові дії. Може, я вступлю на перший факультет університету оборони і буду сам навчати. Може, комусь навчання було нецікавим, але не мені.

Слов`ян 2. Фотограф Виговська

– В згадуваному університеті я почув думку, що тактичний рівень у нас досить потужний, а от стратегічно мислити на 10-20-30 років у нас мало хто здатний. В плані розвитку ЗСУ. Ця думка була років з 5 тому почута…

– Є люди зі стратегічним мисленням. Заглядають вперед і на більший термін, але повинен бути незмінний курс держави, чітко визначена національна ідея. Раніше ми вивчали і тренувалися на ведення оборонних дій, потім стабілізаційні, а нині ми відпрацьовуємо і наступальні дії. Тобто нас вчать і ми вчимо своїх підлеглих різним видам бою. Ніхто не знає, що буде завтра…

– І ви не знаєте?

– І я не знаю. Я командир бригади. Колись начальник генерального штабу приїхав до нас в Авдіївку. Ми пройшлися по позиціях, показали просування вперед, зайняту позицію ворога. А він каже: «Звідси в 2014 році по мені працював танк ворога, а там у них був міномет. Зараз я тут ходжу». Ми приїхали на КСП батальйону «Пентагон», який нещодавно було зруйновано в Авдіївці, й ми запропонували йому пройти там і там. Начальник ГШ взяв аркуш паперу, олівець і швидко накидав схему розміщення військ противника та розповів про реакцію ворога на наші дії, його маневри й напрямки вогню. Ось такі люди мислять стратегічно, а ми на своєму рівні маємо досконало знати те, що прописано в посадових обов’язках. Моє головне завдання – підтримання високої бойової готовності бригади й по першій команді виконати бойове завдання.

– Особовий склад солдатів, сержантів, офіцерів якісно змінився в порівнянні з 2014 роком?

– Сильні часи створюють сильних людей. Йде природній відбір. В 2014 році багато приходило в армію і багато одразу з неї вибувало. Але я завжди кажу, що у нас найкращі в світі люди. Я командував і командую такими людьми. Для кожної людини потрібно знайти час і місце для подвигу. Багато хто звільнився з армії та поїхав працювати за кордон чи влаштував собі життя на батьківщині. Багато хто служить й далі. От це – «золотий фонд» чи гвардія, як я їх називаю. Вони вміють воювати, виживати. Професіонали! Їх небагато, але вони навчать тих, хто прийде в бригаду. Люди втомилися від війни. Вони прийшли на війну молодими лейтенантами і вісім років нічого не бачили. Наприклад, один офіцер їхав у відпустку, познайомився з дівчиною, а згодом одружився. І де вони були з сім’єю? Тільки маленький період відпустки. Зараз стало трохи легше. Та, знаєте, я вірю, що як нависне небезпека і буде сигнал, то всі прийдуть і займуть своє місце в окопах, бойових машинах.

– Якби 72 ОМБр мала б такий особовий склад, як сьогодні, можна було б втриматися в 2014 році на кордоні?

– А ми і втрималися. Якби такі сили і засоби були в усіх частинах ЗСУ, то ми б відбили агресію ворожого угрупування, яке діяло проти нас в той рік. Тоді не було армійських корпусів, а була «новоросія» та залучені частини з Росії.

– Який рік з цієї війни вам запам’ятався найбільше і чому?

– Найбільше запам’яталася Авдіївка, де я був командиром 1 мехбату, а самий страшний – 2014. Період хаосу. Не хочу, щоб таке коли-небудь повторилося знову. Як би не було важко в 2016-17 роках, та я знав, що ліворуч від мене Ковальський з 12 батальйоном, праворуч Охріменко з 3 мехбатом, позаду вся артилерія бригади, танки й усі резерви ООС. Я був не сам. А в 2014 році я міг поїхати в бік Ізвариного і не міг знати – село наше чи вже ні, можна їхати по цій дорозі, чи вона вже замінована?

– В своїй книзі ви описуєте обстріл під Зеленопіллям, це було найстрашніше, що ви бачили в своєму житті?

– Ні, це було найстрашніше, що я бачив на той час. Та кількість втрат, те горе, кров і крики поранених… Ніхто такого не бачив раніше і не очікував такого явища. Не забуду, як ми поверталися в штаб бригади і після переправи піднімалися вгору на БТР і попереду їхав КамАЗ, який віз трупи загиблих бійців. З його кузова стікала кров на пісок За день тіла розклалися і долинав страшний трупний запах.

Слов`ян 3. Фотограф Виговська

– Є у ворогів перед вами незакритий борг?

– Майже все, що я кажу, збувається. Однозначно цій квазіреспубліці «Новоросії» прийде срака, як я люблю повторювати. В 2014 році дружина телефонувала й розказувала, що в тилу багато хто казав, що ми скоро підемо парадом по Красній площі, а я в цей час знайшов собі укриття під підірваним БМП і думав: «От, б…дь, хоч би до вечора дожити». Я хочу, щоб ворог повернув нам кордони і закінчилася війна.

– Скоро розпочнеться підготовка бригади до виходу в район виконання бойового завдання, у вас є думка про те, на яку ділянку фронту ви хотіли б потрапити і чому?

– На кордоні України та Російської Федерації десь біля Довжанського (сміється). А якщо серйозно, то під Волновахою. Попри те, що ми в 2016-17 році вивели промзону Авдіївки з напівоточення і самі почали оточувати угрупування ворога, висунувши вперед правий і лівий фланги, але не хочу Авдіївку. Там багато важких спогадів, я буду перебувати в місцях, де гинули товариші. Проте я людина військова – де скажуть, там і воюватиму. Оборонятися, вести стабілізаційні дії. От десантуватися не можемо… Хоча…

– Ви саме у Волновасі стали комбатом?

– Так, у вересні 2015 року.

– Гумор допомагає в роботі комбригу?

– Звичайно, без цього ніяк. Якщо постійно «грузитися», то можна здохнути чи з’їхати з глузду. Всі люди оригінальні. Є такі, що випромінюють позитив навіть на війні. Смерть поряд, постійні обстріли, а вони все одно на позитиві. Серед таких можу назвати «Лівшу» (Андрій Верхогляд), «Тайфуна» (Василь Тарасюк), «Бандит» (Євген Степанов), «Бетмен» (Олександр Ніколаєв). А відчуття щастя в мене було тоді, коли я прокидався вранці в Авдіївці і мені доповідали, що за цей час не було загиблих. Я в такі моменти був найщасливішою людиною на землі. Все інше – тимчасове. Головне, щоб були живі твої рідні, твоя сім’я, а в Авдіївці батальйон і був моєю сім’єю.

– Приємно, коли про вас згадують в книгах, статтях? Наприклад, вас згадував Мартін Брест в своїй «Піхоті»?

– Покійна мама мені казала: «Саша, що люди скажуть?», а я відповідав: «Мені все одно, що скажуть люди. Головне, що скажеш ти». Я прийшов до бригади й багато в колективі відбулося змін, хоча в основному я всіх знаю. Мені не байдуже, що скажуть про мене люди, з якими я воював, бійці мого батальйону. Приємно, що не забувають – це сто відсотків.

– Давайте спрогнозуємо розвиток російсько-української війни…

– Я не знаю, як буде далі. Є керівництво держави і Збройних сил. Вести маневрену оборону дуже важко, вона потребує великої навченості особового складу, злагодженості підрозділів, координації засобів зв’язку, переміщення підрозділів, а позиційна – трохи інше. Я можу осягнути і вдуматися в задум командувача ОК «Північ» в загальних рисах, а далі вже зовсім інший рівень.

Слов`ян 5. Фотограф Виговська

– Зараз триває війна ротних, комбатів чи вищих командирів та воєначальників? Бо нинішні бойові дії – це максимум можна зайняти позицію чи ВОП (взводний опорний пункт – прим. авт.)

– Зараз триває гібридна війна. Вона має багато складових, починаючи від інформаційних операцій та закінчуючи діями солдата на позиції. Кінець січня 2017 року почався із захоплення спостережного пункту та ВОПа й дії переросли у протистояння державного рівня, коли Президент України приїхав на офіційну зустріч й демонстрував там фото з місця бойових дій. На даний час це був максимум, де можна було зайти на кілометр-півтора, й ми це зробили. Стали, закріпилися, а далі рухатися було недоцільно. Зараз вже немає сенсу проводити операції по захопленню ВОПів. Якщо йти – то на повномасштабні дії. Але повторюся, що на все є політична воля, і ми знаємо лише ту інформацію, яку нам доводять.

– По факту події на позиції «Орел» є останніми найбільш інтенсивними та успішними діями російсько-української війни…

– Я додав би, що найбільш важкі та масштабні. Після цього всім стало зрозуміло, що простих ситуацій не буває. Одна справа забрати шматок території, а зовсім інша – опорний пункт ворога. Я часто повертаюся в думках до 28 січня 2017 року, прокручую в думках варіанти… В штабі була інформація, що ворог мав піти вперед й шукав у нас в обороні слабкі точки. Якби тоді від розриву міни не загинуло три людини, серед яких був мій заступник Андрій Кизило, то, напевно, тоді події розвивалися б зовсім інакше. Ми б забрали людей, відійшли б… Але сталося по-іншому. «Лєвша» сказав, що нам встояти важко, пацанів не винесемо. Потім ув’язалися в бій не на життя, а на смерть. Відчули, що відступити не маємо ніякого морального права. І ЗСУ не відступили. Суспільство повірило в те, що армія є. У ворога підтягнулися всі резерви, регулярні війська РФ. Але вони зупинилися, зрозуміли, що в них будуть непоправні втрати і не все так просто. Було близько 20 штурмів маленького взводного опорного пункту.

– Саме тоді 72 бригада зайняла велику територію…

– Охріменко зайняв значну територію і сусід ліворуч просунувся вперед.

– Ви аналізували події війни в Нагорному Карабасі?

– Ми хід бойових дій не деталізували. Нам доводили обстановку, але розбору не було…

– В ході операції азербайджанці та вірмени мали близько по 4000 загиблих і тисячі поранених. Якось один з комбригів сказав нам в інтерв’ю, що він зможе взяти Горлівку, але чи готова Україна до того, що кожного тижня приходитиме по 300 цинкових трун. Ви дотримуєтеся схожої точки зору, чи доведеться все ж штурмувати міста??

– Я навоювався. Вже казав, що не можу прогнозувати розвиток подій. Остання наша точка дислокації було Курахове. Гарне місто, басейн під відкритим небом. Від міста йде пряма дорога на Донецьк, де розташоване КПВВ «Мар’їнка». З того боку постійно приїжджають люди. Хочеш чи ні, але ти з ними постійно перетинаєшся і мимоволі спілкуєшся. Це може бути під час покупок, занять спорту, прогулянок. Ти просто присутній при їхніх розмовах, а їхня говірка вирізняється. Розумієте, ми однозначно усвідомлюємо, що там наші вороги, і я обов’язково напишу на «Донбас-Арені» слова «Срака Новоросії». Я обіцяв. Нас було чотири друга, а лишилося двоє. Так от, восьмий рік там виховується суспільство, яке ненавидить Україну. В мене син маленький, ще не ходить в школу, але вже і він знає, що ми не виховуємося в ненависті до тих, хто залишився на окупованих територіях. Ми воюємо проти Росії. Десь пролітає «ДНР», але як похідна від «Російської Федерації». А вони воюють проти українців, проти «укропів». Я дуже хочу туди піти. Сподіваюся, що буде спланована така операція, щоб ми безболісно туди зайшли. Війна – завжди втрати, наступ це чи оборона. Ти чуєш про те, що у ворога, наприклад, 30 загиблих. А з нашого боку? З нашого немає ціни, бо кожна втрата безцінна. Але як там нас будуть зустрічати всіх? Не тільки ті, хто воював зі зброєю в руках, а й ті, хто там проживає.

– Це буде складний період…

– І ще одне, я дивлюся, що з 2014 року ми починаємо розділятися. Напочатку ми стояли в одній шерензі. Зараз кожен хоче показати свою значимість, й ми віддаляємося один від одного. А в 2014 році ми сиділи в одному окопі й нам було байдуже, чи ти спілкуєшся українською мовою чи разговаріваєш жаргоном. Ти ходиш в церкву Київського патріархату чи вірний РПЦ, а може, сповідуєш іслам або буддизм. Ми були одним цілим з однією метою – відстояти свою землю. Зараз позиційна війна, й кожен почав тягнути на себе ковдру. Хто найбільший герой, хто зробив найбільше, хто більше допомагав та возив, хто більший патріот. Я згадую, як ми вантажилися в ешелони і нас ніхто не проводжав, а ми ж вояки ЗСУ. А в селищі Комиш-Зоря нас зустрічали, як визволителів. Такі само відчуття, як в Запорізькій області, я відчув коли крокував Білою Церквою восени 2017 року. Все місто вийшло нас зустрічати. Ця любов до ЗСУ була на найвищому рівні.

– Яку б техніку чи озброєння ви хотіли б отримати в бригаду?

– Наявна техніка дозволяє в повному обсязі виконати бойове завдання. Дуже хочеться нові танки. Але нові зразки озброєння коштують колосальних грошей. Повірте, в умілих руках наша зброя є смертоносною для ворогів.

– А нові снайперські системи?

– У нас є гвинтівки різних марок, але найголовніше – це підготовка особового складу. Немає кордонів досконалості. Потрібно навчити людей користуватися зразками високоточної зброї. Так само важко вивчити бійців на навідника та командира БМП. Я хотів би більше засобів нічного бачення та спостереження, щоб ми не були сліпі вночі. Хочеться більше тепловізійних пристроїв та засобів ведення розвідки з повітря. Я кажу не про волонтерські квадрокоптери, а про потужні засоби у вигляді безпілотних систем та супутникової розвідки. А механіка виконує свої функції. Також хочеться отримати нові засоби протитанкового враження. Та повторюся, що наявні засоби при вмілому застосуванні несуть смерть ворогові, тим паче під час позиційно-оборонних дій.

– Ви написали книгу «72. Записки комбата» і анонсували вихід другої частини, це будуть записки комбрига чи комбата?

– Це будуть записки комбата. Я накидав план книги, роздумую над її змістом. Я обов’язково її напишу. Робота пригальмувалася у зв’язку з переходом на посаду командира бригади. Проте назву я вже знаю. Це буде «72. Стікаючи кров’ю». Буде описано 2015 рік та Авдіївка 2017 року. 2015 рік став роком, коли ЗСУ досягли своєї потужності. Тоді відсіялися всі зайві, а залишилися ті, хто готовий був стояти, воювати і вбивати. Це була моща. Зараз армія контрактна, люди свідомі. І оперативний резерв у нас підготовлений, основна маса людей навчена і готова стати в наші лави при великій небезпеці. Вони знають, як воювати за рідну землю.

Слов`ян 4. Фотограф Виговська

– Ви оптимістично дивитеся на ситуацію в країні?

– Не зовсім. Коли патріотичні люди пішли захищати Україну на Схід, то різні «типочки» засіли в тилу та по закордонам. Поки люди там стікали кров’ю і врятували країну, ці паразити жирували. І тут я багатьом міг би дещо сказати неприємного і не тільки цивільним. Вони у всіх структурах.

– Є люди, яким би ви хотіли помститися?

– Знаєте, життя розставляє все на свої місця. Коли ми заходили в Авдіївку, то з того боку мені кричали: «Славян! Тєбє п…дєц!». Ми витримали кілька атак. Не був той горлопан великим спецом і героєм. Його розхвалений батальйон «Сомалі» ми рознесли, а ватажок був поранений і сховався. Я кажу про «Гіві». Хто доклав рук до того, щоб він загинув, я не знаю. Напевно РФ. В мене немає відчуття помсти і кровного ворога.

– Коли буде «Срака Новоросії»?

– Хотілося б, щоб це було вчора. Я б тоді, як казав вище, написав би на стіні стадіону «Срака Новоросії», заїхав би в Зеленопілля, бо я туди обіцяв повернутися. Потім би приїхав на переправу в Кожевні, пункт «Довжанський» і сказати: «Я вернувся!».

З комбригом 72 бригади ім. Чорних Запорожців полковником Олександром Вдовиченком спілкувалися Костянтин Климчук і Тетяна Виговська.
Фото Тетяни Виговської

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: