Як лікують видатного білоцерківця в лікарні ім. Семашка?
Признатися, автор лікарні ніколи не любив. Та й хто туди, при здоровому глузді, хотів би потрапити. Та життя склалося так, що довелося провідати в білоцерківському лікувальному закладі ім. Семашка шановану людину. Мова йде про багатолітнього голову місцевої «Просвіти» Володимира Іванціва, який нещодавно пережив хірургічне втручання.
Театр починається з гардеробу, а лікарня №2 з ліфта. Потрапити до хірургічного відділення насправді є проблемою. 
Ліфт для відвідувачів працює лише один і той більше чотирьох людей не піднімає.
Вантажні ліфти для перевезення відвідувачів та легкохворих пацієнтів не застосовуються. Тож біля тісного механізму для переміщення між поверхами завжди утворюється черга. Інколи виникають сварки.
Не секрет, що більшість пацієнтів лікарні люди немолоді. Тож їм особливо дошкуляють такі незручності.
Хоч і кажуть «лягти в лікарню», але ж інколи й пройтися потрібно на прогулянку, чи придбати в торгових точках газету, або щось із кулінарії. Так само і відвідують їх ровесники. А долаючи по сходовим маршам дистанцію, можна домаршируватися до тої ж лікарняної палати.
Те, що в лікарнях не номери «люкс», наші люди вже звикли апріорі. Немає в наших лікарнях опікунських рад, які б слідкували за затишком в палатах. Нерівні стіни пофарбовані найдешевшою фарбою, дірявий лінолеум, помиї замість харчів, гидотні санвузли – усе це не сприяє оптимізму хворого.
До того ж пацієнтам доводиться тягнути в лікарні навіть постільну білизну. «Тут казенного хіба що провалений матрац та «утка» біля ліжка», – гірко жартує Володимир Опанасович. Видатний білоцерківець, зауважує, що ліки, які доводиться йому купувати, в аптеці при лікарні коштують дорожче, ніж інших аптеках міста. До того ж його літня дружина не завжди має час і сили, щоб пошукати дешевші препарати. «А якщо людина не встає і одинока? То що тоді робити?» – задає питання член «Золотого фонду» міста.
Розмова відбувається в палаті хірургічного відділення. Фоном для неї слугують стогони хворих, деренчання примітивного холодильника й невиразне, хрипке бурмотіння дротового радіоприймача.
Може люди і відволікалися б від своїх тілесних мук, але тут не те, щоб телевізора, а й пристойного радіо немає. Люди залишаються наодинці зі своїми стражданнями.
Володимир Іванців персонал не звинувачує. Але виникають питання щодо цільового використання коштів і бажання потрусити бюджет лікарняних закладів та їхні «загашники». Автор не виключає, що там можна знайти багато чого цікавого не лише для обивателів, але й для компетентних органів.
Крім того, завищені ціни в лікарняній аптеці не свідчать про те, що керівництво лікарні дбає про хворих. “Хіба це заскладно організувати гуртову закупівлю ліків для пацієнтів, щоб вони мали змогу придбати їх в лікарні без накрутки?”, – розмірковує митець.
Автор: Костянтин Климчук
