2,387 читачів

Чарівний світ на кінчику пензля і мастихіну

3

Мешканка Білої Церкви Алла Преображенська-Ронікер створила власний світ: чарівний, суворий, затишний… А ще мінливий, як і має бути в імпресіонізмі, бо саме в цій течії живопису працює художниця.hudojnik2 Варто лише зробити кілька кроків від головної транспортної артерії міста і, на Вокзальній 3, опиняєшся в галереї, стіни якої так щільно завішені полотнами, що на них немає вільного місця. Картини, картини, картини… Вони не лише на стінах, а й стоять на підлозі, обперті на меблі та колони. Повітря насичене химерними і також мінливими запахами фарб, кави і тістечок. І ви вдихаєте дражливі аромати, опинившись між міських пейзажів, могутніх звірів, розкішних квітів.

А ось і вона, завжди приємна і гостинна, Алла Преображенська-Ронікер. Поряд її вірна подруга, мистецтвознавець Елеонора Большева. Вони готові утаємничити вас у світ живопису, поділитися радістю від нових написаних полотен та мило вести бесіду, зручно вмостившись у фотелях. Ці милі жінки нічого не просять ні в міста, ні в області. Творчість Алли Преображенської-Ронікер давно вийшла за рамки цих адміністративних територіальних одиниць. Ми говоримо про нові роботи, виставки, здобутки, надії. Зокрема, поговорили про виставку «Revival. Ukraine. Відродження», яку газета «День» визнала «виставкою тижня» в столиці.

– Минув рік від урочистостей до 25 річниці Незалежності України. Цій даті ви присвятили серію картин.

– Ми проживаємо не лише свята, а й звичайні дні, в яких віддзеркалюються не тільки радість, а й різноманітні проблеми, робочі моменти. Виставка, присвячена Україні, виставлялася в Музеї історії Києва, виставку двічі подовжували. Після того «Revival. Ukraine. Відродження» була показана в Кропивницькому обласному художньому музеї протягом двох місяців. Ось подивіться на ці картини, що можна побачити на них відвідувачу? «Яке яскраве поле!», «Які чудові соняхи!», «Які соковиті фарби!». Але якщо ми станемо і вдивлятимемося в зображене, то все буде не таким святковим і яскравим. Бо центральне місце в картинах займає будяк. Всі знають, що таке будяк – символ запустіння, непотрібності. Напевно, не тільки останні трьох-п’яти років ми відчуваємо навколо занедбаність, і початок цього береться не в такому короткому проміжку часу, а зародилося ще сто років тому, в момент революції, радянського періоду. Тоді зверталася увага на інше, на якісь більш грандіозні речі, а інші занепадали. І цей занепад породжував у людей страх. Страх перед подіями, людським фактором…

– Тобто страх не перед матеріальним, бо якщо порівняти, як жили люди сорок років тому і сьогодні, то можна побачити, що матеріальних благ стало більше. Тобто це невпевненість перед завтрашнім днем?

– Похитнулася духовність людини. Вона поросла великим і соковитим будяком, бо цінність міжлюдських стосунків набагато більша, ніж будівлі та інші матеріальні об’єкти. От в мене є картина, яка багатьох приваблює. Маки, дорога. Але це шрам на землі, це символ тих подій, які відбулися в Україні, коли наша територія була поділена. Все вернеться на місце, але шрам не загоїться і буде довго не лише на землі, а й в душах людей, в історії. А соняхи – це обпалені долі українців. Все те, що стосувалося людей в Україні й не тільки в нашій країні. Вогонь пронісся над нашою землею і зачепив геть усіх, когось більше, когось менше, й залишив запах попелища.

10– На ваших багатьох картинах присутні руїни храму з вашого родового гнізда…

– Не тільки храм, а й маєток, де жив мій дід, бував батько. Все це руйнується, занехаюється. Будівлям по триста років, побудовані в 1711 році. Після Другої Світової там був дитячий будинок. Сиротинець перевели в інше місце, і споруди почали занепадати. Все це говорить про те, що тимчасові речі цінуються і зберігаються в Україні, а щось більш монументальне, що можна було б використовувати і навіть розвивати, руйнується. От якомусь вульгарному кіоскові більше приділять уваги, ніж палацовим комплексам чи історичним пам’яткам. Немає в країні поваги до праці й культурної спадщини попередніх поколінь.

– Ви ведете активну виставкову діяльність, а скільки виставок було останнім часом?

– Та я й не рахувала. За два роки понад дванадцять. І вони відбувалися не тільки в Україні. В цей час мої картини виставляються в Балтії, зокрема, в Ризі й Юрмалі.

– Як сприймають вашу творчість в Україні й за кордоном, чи є різниця у вподобаннях?

Мистецтво не має кордонів, воно їх не помічає. Воно вчить розумінню, вести діалог. Різниці немає.

До розмови долучається Елеонора Большева:

– В минулому році в музеї Шолом-Алейхема були представлені дві роботи Алли в рамках виставки-конкурсу і ці картини отримали перший приз. Алла не стала їх забирати і подарувала музею. В продовження цих робіт була написана серія картин, за мотивами вражень, які ми отримали, мандруючи по Балтії. Нас ріднить те, що Україна пройшла Бабин Яр, а в Балтії відбувалися ті ж самі події. Виставка була представлена в Ризі. До 75-х роковин Голокосту в Латвію з’їхалися сотні людей, які проживали на той час на її території й змушені були рятувати своє життя втечею, які висловили слова подяки художниці. За день перед вшануванням пам’яті жертв Бабиного Яру нам зателефонували з Києва і запропонували представити роботи, але це було фізично неможливо. Звичайно, Алла взяла б участь у заходах, але не склалося…

2

– А кого більше на виставках, простих «зівак» чи все ж тих, хто приходить не дивитися, а вдивлятися (знову звертаюся до Алли Преображенської-Ронікер)?

– Україна – пострадянський простір. Ми вихідці з тієї епохи, навіть ті, хто народився за Незалежності. Ні в школах, ні у вищих навчальних закладах розуміти, “читати” картини ніхто не вчив. Можливо, у нас не навчені люди сприймати те, що картина, як і музика є частиною загального комфорту людини, невід’ємною складовою буття.

– Імпресіонізм в Країні Рад, – знову вступає в розмову Елеонора Большева,  –  був заборонений постановою уряду в 1948 році. Це наклало відбиток на його сприйняття. Буває, люди приходять і завмирають. Їх щось «чіпляє» чого вони самі не можуть пояснити. А деякі зверхньо заявляють: «І я так можу!». Здавалося б, нібито спрощене мистецтво, але, побувши поряд з такими роботами, вони розуміли, що не все так просто, що є сила тяжіння, враження художника, якими він ділиться з оточенням. Вони не відпускають глядача, бо глядач стає безпосереднім учасником творчого процесу, занурившись в емоції митця. Можна відчути дихання квітів, відчути вітер, повітря. Алла рідкісний представник художників, які пишуть міські пейзажі, а вона ділиться враженнями від тих міст, у яких побувала. Це все здорово і все не просто так.

– А у вас є, пані Алло, місто, яке ви б хотіли написати, але ще не «наважуєтесь» до цього підійти?

– Складне питання. По-перше я пишу міста з любов’ю. Мені подобаються міста з історією, їхні вузькі, вимощені бруківкою вулички. Не ті будинки, які розташовані на відомих туристичних маршрутах, а сховані від очей великої маси народу. Ті вулиці, які всотали в себе дух століть, з нашаруванням різних епох, енергій мешканців. Це артерії міста, якими тіче їхнє справжнє життя. З українських міст мені найбільше до вподоби Львів й Одеса. Вони настільки різні, але без них Україна була б неможлива. Люблю Краків, Париж, Венецію, Амстердам. Я їх пишу, пишу… нескінченно – до, під час і після поїздки. А от Єрусалим – це місто світу. Мабуть, його серце. Це окрема тема. Він стоїть над всіма містами. Ще цікаві міста Балтії. Я не була на інших материках, не була в Америці, але я Америки поки що не хочу, мені достатньо Європи.

1

–  Так само вам комфортно і тут, в галереї серед своїх робіт, куди до вас приходять покупці, однодумці, гості? Біла Церква вам вже тісна?

– Ви знаєте, вже довгі роки мій глядач не тільки білоцерківці, кияни чи навіть українці. Сюди приїздять з багатьох країн Європи суто відвідати цю невеличку галерею, посидіти, придбати картину. Тут були відвідувачі з Японії, Америки, Австралії. Якось ми сиділи з Елеонорою і думали: «Так, і в Японії, Китаї, Фінляндії, Марокко є мої роботи! Шейху африканському картина дуже сподобалася!» А тут ще був один організатор туристичних маршрутів для європейців, який привозив людей у Білу Церкву й показував їм суто парк «Олександрія». Але коли побував у нас, то галерея стала другим і останнім туристичним пунктом у його програмі по місту. Бельгійці й голландці були шоковані тим фактом, що в Україні є такий живопис і рознесли славу про галерею по великій частині Європи. Але, разом з тим, коли ми заходили на туристичний сайт Білої Церкви, побачили там кав’ярні, заправки, оглядові майданчики й не побачили про нашу галерею жодної інформації. Що ж… ми потрібні творчим людям Білої Церкви, України і Європи, й нам цього достатньо.

Такий він чарівний світ Алли Преображенської-Ронікер. Створений пензлем, мастихіном і працелюбством. Світ відкритий для всіх, тож пізнавайте його!

Галерея Алли Преображенської працює за адресою: м.Біла Церква, вул. Вокзальна, 3.

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: