Білоцерківський виконавчий комітет підтримав клопотання білоцерківської «Молодої Просвіти» і ВУТ «Просвіта» про присвоєння громадським діячам, ветеранові УПА, в’язню радянських концтаборів Теодорові Дячуну та багатолітньому керівникові білоцерківської «Просвіти» Володимиру Іванціву звання «Почесний громадянин Білої Церкви».
Їхні долі не схожі, але дещо подібні.
Теодор Григорович Дячун з юних років боровся за Незалежність України. Народився у патріотичній сім’ї в с. Стегніківці, що на Тернопільщині. Під час польських акцій «пацифікації» зазнав побоїв, які негативно вплинули на його здоров’я. Хлопець погано ріс, але сила духу в ньому була великою. Коли йому ледь виповнилося 12 років, польських поневолювачів змінили радянські тирани. Почалися репресії, які не оминули і сім’ю Дячунів. Теодор Дячун на власні очі бачив розтерзані тіла людей, яких чекісти по-звірячому вбивали в радянських тюрмах під час відступу. Згодом він став членом боївки ОУН-УПА і займався акціями проти німецьких окупантів.
Після повернення «совітів» Теодорові Дячуну довелося перейти на нелегальне становище. Він у складі групи добував зброю, продукти, медикаменти. Але зрештою їхню групу було викрито. Теодора Дячуна піддали катуванням і засудили до розстрілу. Згодом вирок замінили на 25 років каторги і 5 років поразки в правах. Повернутися в Україну Теодор Григорович зміг лише в 1978 році. З того часу він активно включився в громадське життя міста. Після відновлення Незалежності Теодор Дячун став активним членом, а згодом очільником Станиці Братства ОУН-УПА. Він виступав на мітингах, вів патріотично-виховну роботу, був активним учасником Майдану і Революції Гідності, здійснив поїздку в АТО. Для білоцерківців Теодор Дячун є символом незборимості України. Прикметно, що досі Україна не спромоглася реабілітувати Теодора Григоровича Дячуна.
Володимира Опанасовича Іванціва можна назвати совістю міста. Незламний, з твердим і справедливим характером, він багато зусиль приклав до розбудови культурного життя міста, відродженню і популяризації української мови.
Працюючи інженером на заводі «Сільмаш», Володимир Іванців закінчує факультет журналістики КНУ імені Шевченка. Пише літопис заводу «Сільмаш» і білоцерківської пожежної частини, бере участь у театральних постановках і роботі легендарної літературної студії «Заспів».
В той же час розкривається його талант, як поета і перекладача. З-під його пера виходить збірка «Русява Рось» , у якій оспівується краса рідної землі, також Володимир Іванців перекладає на українську мову поезію білоруських, польських, болгарських авторів.
З 1991 року Володимир Опанасович багато друкується, як публіцист. Темою його статей і збірок є подолання синдрому меншовартості, дослідження страшних часів Голодомору. Також виходить кілька книжок лірики і віршів громадського спрямування. Як справжній подвижник «Просвіти», Володимир Іванців організовує зустрічі з школярами, студентами, прищеплюючи їм почуття патріотизму і любові до рідної землі. Він засновує літературний фестиваль «Соборний дзвін» і бореться з нищенням української мови в часи диктатури Януковича.
Навіть тяжка хвороба, яка завдала йому страшних фізичних страждань, не стала на заваді його роботі. Лежачи в лікарні він пише статті в місцеві й всеукраїнські ЗМІ із закликом боротися із неграмотністю та невіглаством в літературі.
Ці дві людини своїм життям заслуговують на подяку від міста. Вони ніколи не зганьблять високе звання БІЛОЦЕРКІВЦЯ!
