1,644 читачів

Режисер Тарас Мазур: «Білоцерківському театру не вистачає духовності»

x_583eca6a

Вже колишній режисер театру ім. Саксаганського Тарас Мазур в переддень свого від’їзду з Білої Церкви дав прощальне інтерв’ю


Цього фактурного чоловіка з козацьким оселедцем знають далеко за межами Білої Церкви. В Житомирі його назвали Королем епатажу, в Черкасах з його виставою Занадто одружений таксист Білоцерківський театр став лауреатом фестивалю Сцена Людства. У Москві, як кращий режисер країни, він представляв Україну на Міжнародній конференції театральних діячів. Не менше митець полюбився і білоцерківцям. Чи то своїми режисерськими знахідками, чи то нетривіальним баченням, здавалось би, простих речей, Тарас Мазур захоплював глядача, його вистави завжди користувались успіхом. Особисто я знаю Тараса Володимировича передовсім як патріота, тому напередодні Дня Соборності я вирішила поговорити з талановитим режисером про роль мистецтва у духовному вихованні суспільства і чи варто взагалі в творчості торкатися патріотичних тем.

– Наскільки свято День Соборності України важливе для Вас як громадянина і митця?

– Для мене особисто дуже важливе, бо я завжди був патріотично вихованим. Будь-яке свято, яке висвітлю процеси будівництва України як самостійної цілісної унітарної держави, великим святом. Щороку воно ма поднувати українців навколо дати, яка колись відбулася. Та боротьба, яка продовжуться за Україну і її незалежність до сьогодні, виклика в нормальній живій душі певні реакції, і в творчій душі так само, а можливо, ще гостріше. Це штовха на певні вчинки і в мистецтві також.

– Чи потрібно до Дня Соборності готувати спеціальні тематичні програми в театрі, на телебаченні, в школах, вишах?

– Якщо ми з вами зараз не говоримо про якість продукції, то однозначно так! Якщо ми говоритимемо більш глибоко, якими вони мають бути конкретно лозунговими, чи інформативно-пізнавальними то тут варто памятати, що мистецтво не повинно перетворюватись на агітки і політичні акції. Як за радянських часів, де навіть театри були направлені не на мистецтво, а ставали пропагандистськими засобами. Тобто, як режисер, я прагну, щоб театр залишався мистецтвом, але тема патріотична тут ма підніматися це однозначно! Також вона ма бути присутньою у всіх інших сферах, галузях і виданнях.

– Які вистави і фільми потрібні, щоб сформувати монолітну українську націю?

– Її взагалі дуже мало української продукції. А патріотичної, яка відкривала б наболілі сторінки, повязані з визвольними змаганнями, українським духом і формуванням національної свідомості, тим більше. Але знову повернемося до якості. Однозначно треба прагнути хорошої якості. Щоб ніяке падло (сміться) не могло сказати, що українське воно гірше Якщо буде відмінна якість, то це вирішить дуже багато питань.

– Чи вистача таких вистав білоцерківському театру, чи, все-таки, замало української тематики, і які вистави потрібні?

– В українській драматургії, літературі, поезії дуже багато духовно багатого матеріалу, який несе в собі божественну суть людини от таких вистав в театрі замало. Не в достатній мірі представлена краса української творчої інтелігенції: Коцюбинський, Стефаник, Леся Українка, Стус, Симоненко Крім таких розповсюджених речей, як Кайдашева сімя, Сватання на Гончарівці, нема усього багатства нашого народу. Мені цього не вистачає.

– Яку Ви мріте поставити виставу?

– І Стефаника, і Лісову пісню Лесі Українки. Той самий Симоненко, якщо б це не була драматургія в чистому вигляді, то якісь композиції або тексти, перекладені на мову дії, з превеликим задоволенням.

– На гастролях у Киві Івано-Франківський театр представив вистави за романами М.Матіос Нація, Солодка Даруся. Зал театру ім. Франка був повний. Чи можливо у нас поставити щось на тему УПА, Крут, ГУЛАГу? На мою думку, потенційний глядач , адже націоналістична політична сила в Білій Церкві зайняла третє місце.

– Звичайно, якщо в місті стільки людей, які проголосували за націоналістів, при належній якості вистави такий матеріал матиме свого глядача.

– Білоцерківська письменниця Галина Невінчана написала чудовий роман про ГУЛАГ Зерна і жорна. Як на мій погляд, нормальна основа для постановки

– Для основи багато творів. Навіть якщо ми візьмемо ті самі поезії розстріляного відродження, і Шевченка можна нескінченно пригадувати. Це залежить від того, хто буде працювати над виставою. Можна навіть познаходити документальні твори. Зараз світова тенденція театральна відходить від розуміння конкретного драматургічного твору. Тут може бути просто текст (покладений за основу вірш або написаний як літератором, так і режисером, сценарій), не обовязково ма бути драматичний твір.

– А чому в нашому театрі нема таких вистав? Від кого це залежить, від керівника?

– А від кого може залежати політика театру? Звісно, від керівника. Чим керівництво мотивувало? Вони мені непідзвітні, я не можу сказати

– А з Вашого боку були такі ініціативи?

– Стефаника і Лесю Українку я пропонував.

– Важко адаптувати роман, публіцистику або поезію до театральної постановки і чи відповідний потенціал у саксаганців? Хто цим займаться?

– Цим може займатись безпосередньо режисер. А найголовніша проблема при такій роботі, коли вірші або проза несуть у собі багато таких епізодів, як, наприклад, пейзажі, де нема діалогів. Театральна драматургія не пишеться, а будуться. Щоб була дія, яка руха сюжет. Але це питання професійності. Режисер ма відшукати знахідки, які б не перетворили цю дію на замальовку, під яку глядач добре виспиться.

1376766620

– Кінематограф багатий адаптаціями класичних творів, зокрема Шекспіра. Це можливо в театрі? Взяти, скажімо, того самого Шевченка і перенести дію в наш час?

– Ревізор, який я ставив це не той Ревізор, який писав колись Гоголь. Він вирішений абсолютно не в побутовій манері, ми намагалися показати, що наш світ дуже часто нагаду певний богоугодний заклад Праця над твором залежить від режисера і художнього керівника, який цей процес направля. Звісно, можна осучаснити і Шевченка!

– Білоцерківський глядач уже вихований і вимага того репертуару, який зараз у театрі , чи все ж театр навязу білоцерківському глядачу саме такий репертуар?

– Я вважаю, що більшість людей, на жаль, у своїй масі не вимага високих матерій і високого мистецтва. Проте, на мою думку, театр не ма жодного права віддавати себе на потребу такому глядачеві. Він повинен бути вищим хоча б на крок, і глядач ма тягнутися за ним. Наскільки відповіда цьому мому розумінню білоцерківський театр я не хочу говорити

– Тому Ви йдете з театру ім. Саксаганського?

– Ні, я йду з іншої причини. Причина особиста: я не порозумівся з однію людиною, через яку з цього театру вже дуже багато хороших творчих людей пішло шукати кращого життя. Одразу кажу, що це не Вячеслав Валентинович (художній керівник театру – Прим. авт.)

– А хто?

– Це головний балетмейстер. Але я не хочу, щоб все виглядало так, що я пішов і наостанок зробив комусь щось нехороше, можливо, причина в мені. Можливо, ця людина тут досі працю, бо підходить саме цьому театру, а я ні. Тому йду я.

– Що б Ви побажали білоцерківцям?

– Цього можна бажати всій нашій країні, яка постійно знаходиться на роздоріжжі, – духовності, прагнення до моралі і постійного зростання..

З митцем спілкувалися Тетяна Виговська та Костянтин Климчук, перепост з blogs.korrespondent.net

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: