Поки країна, вчергове розколовшись навпіл в своїх переконаннях, вирішувала відзначати пам’ять полеглих у війні з гітлерівською Німеччиною, чи святкувати річницю перемоги над нею ж, у волонтерів «Часу змін» вагань не було – потрібно виїздити на фронт. Туди, де українці протистоять армії, що керується химерно закрученою ідеологією – комунофашизмом. Та що тут дивного, адже той народ завжди радо нищив «нехристів», «інородців», «бандерівців». Тож допомогти нашій армії просто святий обов’язок.
Після напруженого зимового періоду з’явився список нових потреб. Весна вже повністю вступила в свої пава з усіма її приємностями для хліборобів. То сонечко пригріє, то дощ падає. А для солдата такі зміни погоди означають брудний однострій, мокрі черевики, весняний авітаміноз, підготовка до літньої кампанії бойових дій. Тож вантаж збирався саме для вирішення цих наболілих питань.
Черговий раз допоміг БФ «ФАРМВАРТА», який надав велику кількість пробіотиків «Лактовіт-форте». Цей препарат застосовують для відновлення мікрофлори кишківника, а також у профілактичних цілях. Їжа в солдатів калорійна, але навряд чи здорова, тож корисні бактерії в організмі точно зайвими не будуть. Також в нагоді буде антигрибковий крем «Фузікутан», який не лише нищить шкідливі мікроорганізми, а й загоює рани та опіки.
Командування Білоцерківського ЗРП оперативно спрацювало по документах, і медична допомога була розвезена по дивізіонах в зоні АТО. Пропонували препарати багатьом, але в деяких бригадах медслужба віднікувалася, в інших радо б забрали, але без документів. Ні, так не піде.
«Вічно живий» Ульянов казав, що соціалізм – це облік плюс контроль над обліком і ще додавав фразу про електрифікацію всієї країни. Взагалі то нам «завіти Ілліча», як кажуть «до лампочки» того ж таки Ілліча. Волонтери «Часу змін» зовсім не збиралися будувати соціалізм навіть в окремо взятому підрозділі, бо вважають себе націоналістами, проте облік і контроль над медпрепаратами забезпечили. Залишилася електрифікація.
Зенітники багато не просили – два акумулятори на великогабаритну техніку, хоча б і б/в. Але б/в не наш метод. Це все одно, що пережованою кашею солдата годувати. Тож піднапряглися і дуже скоро замовлені новенькі акумулятори стояли в офісі. А військовикам 53 ОМБР допоміг благодійник Роман Юрченко, який придбав кількасот метрів електродроту, електропатрони, відрізні круги, електроди, робочі рукавички, скотч, ізоляційну стрічку тощо. «Аріс-ПАК» надав рулон ПЕТ–плівки, а ще дві докупили. Стараннями Тетяни Василенко додали майже два десятки ящиків свіженької «кондитерки» та й майнули на Схід.
Майнули… Якби не велика допомога чудової людини і завзятого волонтера з Узина Ольги Цуканової, то було б нам непереливки. Саме вона змогла домовитися з Володимиром, який повіз гуманітарний вантаж.
Про дороги України ми за три роки понаписували чимало. Але цього разу була одна цікавинка про яку ми всі ці роки чули, але ні разу не скористалися. Мова йтиме про «волонтерську» кав’ярню на трасі Київ-Харків. Її хазяїн не втомлюється допомагати військовим і волонтерам. Кожен може розраховувати на повноцінний комплексний обід з місцевим колоритом, адже розташована кав’ярня на окружній дорозі біля Лубен і називається «Полтавська галушка». Чи то цікавість переважила, чи то ми такі були голодні, але припаркували «течика» на невеликій стоянці.
Екстер’єр «Полтавських галушок» витриманий в традиційному стилі полтавської хати. Та й дивно було б подавати галушки в якійсь «хай-теківській» споруді. Хіба що галушки були б зроблені згідно принципів і технологій молекулярної кухні. Тож ніяких витребеньок – солом’яна стріха і невеличкі віконця обіцяли українську гостинність. Інтер’єр теж був відповідний. Підлога була не глинобитною, піч теж була відсутня, а от гостей вистачало. Крім того чималу площу на стінах займали шеврони військових підрозділів і частин, а також подяки і грамоти, які були оформлені в рамки і утворювали своєрідний «іконостас».
Персонал в кав’ярні був досвідчений, тож тільки розкрили рота, щоб перепитати, чи нагодують волонтерів, як дівчата вже припрошували до столу. Через десять хвилин перед кожним парувала глибока миска з борщем. Аромат звичної і знаменитої на весь світ страви тільки-но був зафіксований нюховими рецепторами, як в животі почалися процеси, описані нашим земляком Миколою Носовим: «Особливо модним в той час вважався какофоніческій оркестр “Вітрофон”. Він був невеликий і складався всього з десяти коротунів. Один з цих коротунів грав на консервній банці, інший співав, третій пищав, четвертий верещав, п’ятий хрюкав, шостий нявкав, сьомий квакав; інші видавали інші різні звуки і били в сковороди». Ех, вже й Носова російська пропаганда записала в «русскіє». Дарма, що народився, жив і довгі роки працював у Києві, Ірпіні та Бучі. Офіціантки теж почули новітні музичні досягнення наших організмів, тож за борщем не забарилися і галушки.
От як можна описати смак українського, добре встояного, наваристого, заправленого білосніжною сметанкою? Коли дотримана рецептура і досягнута густувата консистенція? Коли гаряча рідина жене голод геть, а варені овочі і шматок м’яса закріплюють відвойовані у нього позиції? Три галушки – це вже майже укріпрайон. Вони облиті ароматним грибним соусом і начинені капустою, картоплею і грибами. Завершує кулінарну операцію по займанню спорожнілого оперативного простору в шлунку склянка напою на основі березового соку. Ех, добре ж як.
Офіціантка приносить рахунок і просить написати подяку власнику закладу. Робимо це з великим задоволенням. Можна лише захоплюватися великим і щирим серцем Сергія Миколайовича Жученка, який вірить в свою справу і зумів довести її потрібність ще багатьом людям. Нехай же щастить цьому чоловіку в починаннях і справах.
…А щось таки починає змінюватися. Якщо назва міста Чугуїв викликала бажання додавати до неї римовані непристойні епітети, то тепер рот відкрився від здивування. Після цього райцентру Харківської області в напрямку на Донецьк почали стелити асфальт! Асфальт, розумієте! Стелити суцільним полотном, а не закидати ями дивною сумішшю, від якої через кілька тижнів і сліду не лишалося. Правда на яку відстань буде перекладено асфальт невідомо. Теж і в Ізюмі. Зрізано в місті полотно і йдуть підготовчі роботи до асфальтування. Може якраз і міст відремонтують? А може ще й на дорогу Чугуїв – Куп’янськ – Сватове – Старобільськ замахнуться?
Але після Ізюму і аж до кордону з Донецькою областю звично трясе автомобіль і пасажирів у ньому. Ніколи в житті так не бажаєш швидше опинитися в Донецькій області, як на цьому відтинку дороги.
Аж ось і Слов’янськ. Цього разу на місцевих блок-постах багаж не оглядають і документами особливо не цікавляться. Кількахвилинні запитання-відповіді й рушаємо на Краматорськ. Вже геть темно, а нас вже чекають. Всі втомлені хочеться спати. Проскакуємо тимчасовий обласний центр і на виїзді попадаємо до ввічливих міліціонерів. Приїхали.
Запрошення пройти з документами в буду сприймаємо без ентузіазму, але належно. Починається перевірка паспортів, кодів телефонів. І на одному з нас система зависає. Минає 30 хвилин, година, а система мовчить. Намагаємося переконати полісмена передзвонити «куди треба», але той віднікується, мовляв все «автоматично». Стає холодно. Дорожні пригоди обговорені, в кабіні куняє водій. Він забув вдома паспорт, тож його міліціонерам не показуємо. Зрештою чекати набридає і в ультимативній формі вимагаємо передзвонити до відповідального. Набирається номер і о, чудо, нам дозволяють їхати далі. Ну й на цьому дякуємо. «Автоматично», сто йому чортів…
Через годину нічних перегонів по Дружківці, Костянтинівці й прилеглим селам зупиняємося в полі. Якщо застосувати морську термінологію, то тут місце рандеву. Небо чорне, лише недалеко на південному напрямку спалахує небо і долинають звуки розривів снарядів. Уххх, уххх, уххх… Аж ось і фари військового «шишарика». Плуганимо полями вздовж лісосмуг. Нещодавно накрапав дощик тож є велика ймовірність посадити важко навантаженого «буса» на «пузо». Але десяток кілометрів польових доріг минув без наслідків.
В розташуванні зенітників прибуваємо серед ночі. Нас чекають паруючі макарони «по-протиповітрофлотськи», тобто густо приправлені овочами і м’ясними консервами. В поліетиленових фужерах на вибір: гарячий чай, чи холодний компот. Але всі мріють про те, щоб залізти в спальний мішок і подрімати кілька годин. Командир батареї теж підхопив вірус позіхання, і ми відкладаємо справи до ранку.
Ранок привітав негодою, але поки скручуємо «спальники» і бігаємо у «стратегічний об’єкт», дощ вчухає. Роззираємося навколо. Техніка вкопана і замаскована між покинутими хатами забитого села, вартові вартують. А на подвір’ї викладені з підручних засобів доріжки, тож в кросовки вода не затікає. Тут все зроблено для того, щоб при поверненні з бойового чергування екіпажі могли відчути хоча б мінімальний комфорт.
Тим часом на столі з’являється паруюча каша і гаряча кава. На календарі 10 травня. Під стелею блимає невеличкий телевізор. Він приймає лише сепарські телеканали. По ним одночасно транслюють репортажі із вчорашнього параду «дідиваєвалі». Камера показує лише «коробочки» формувань «республіканських військ». Деякі отамани і командири підрозділів досить бородаті, в білих рукавичках і високих черевиках. Публіка ділиться захватом від параду. Хтось висловлюється екзальтовано, хтось явно не чекав такого «щастя» і, бурмочучи текст, розгубленно роззирається навсибіч. Дівчинка в береті тримає в руках портрет загиблого на фронті батька і каже, що пишається захисником ДНР. На вулицях Донецька досить людно. Ті, хто стоїть в перших рядах, знімають дійство на камери смартфонів. Де-не-де помахують прапорцями. Поряд з «республіканськими» прапорами обов’язково присутній кумачовий комуністичний.
Це реальна проблема України. Національного контенту майже немає. Потужні ретранслятори з ЛДНР покривають територію підконтрольну Україні телесигналами і населення часто робить вибір на користь «сепарів». Та що населення, навіть військові не мають альтернативи в хвилини відпочинку. «Слухаєш, слухаєш, розумієш, що маячня, але потім несвідомо, та й задумаєшся над правильністю того, що робимо. Мара ця згодом минає, але осад залишається», – бідкається боєць, який відпочивав після варти. Такої думки й командир підрозділу. Він родом з Луганщини і війна розділила родину. Вважає доросле покоління втраченим і дуже переживає за те, щоб не втратити молодь.
Яскравим прикладом такого ставлення до держави, і військових як її представників, є двійко єдиних мешканців у селі, мати і син, якому вже добре за п’ятдесят. Розказують, що лаються вони на хлопців страшне. Вмикаємо камеру і йдемо до них на подвір’я. Мовляв, ваші скарги почуто і приїхало телебачення з Києва, командування АТО прислало. Чолов’яга збентежений, ніяковіє і каже, що все без проблем. Із-за паркану йому піддакує старенька: «Дуже, дуже хароші рєбята! Такі вєжліві всі. Не кричать, не стріляють, здароваються!» Проходимо трохи далі й офіцер каже, що той мужик, як розказували йому дачники, потай носить і сипле в єдину придатну криницю в селі землю з цвинтаря. «Дурник і не знає, що ми воду звідси не беремо, вона привозна у нас», – криво посміхається війcьковий.
Пора їхати далі. Пара пральних машин, акумулятори, ласощі, ліки вивантажені. Хтось вже поспішає йти мастити ноги антигрибковим кремом. Не затримуємося і рушаємо. Тепло і приємність веземо з собою.
Кілька короткочасних зупинок навколо і в самому Бахмуті, розвозимо ліки та решту гуманітарної допомоги ще в два підрозділи білоцерківського ЗРП, а потім поволі рухаємося в бік Світлодарська. Що зимою, що влітку тут завжди яма на ямі і водію доводиться не лише безперервно інтенсивно крутити кермо, а й «танцювати» на педалях. Так, крутячись по всій ширині дороги, наближаємося до закамуфльованого пікапа, який стояв біля узбіччя. Вітаємося і звертаємо в поля.
Аж тут пікап зупиняється, з нього вискакує військовий і підкидає до плеча автомат. Постіл! Що за бляха-муха? І ніяких тобі знаків, мовляв в укриття чи вшивайтеся. Та і сам стовбичить, не ховаючись. Бах! Ще один постріл. Хоч на стволі прикручено глушник, звук все одно добряче чути. Придивляємося у напрямку стрільби, а там заграють одне з одним зайці. Вони так захопилися «романтикою», що не реагують на смертельну небезпеку. Проте пострілів більше не було. Авто рушило далі, а зайці залишилися подовжувати свій заячий рід.
Це наш супровід, який показує дорогу до місця розташування зенітників з 53-ї бригади. Зенітники бувають різні. Хтось пантрує небо глибоко в тилу готуючись до пуску ракет С200 чи С300, хтось «осами» ганяє «безпілотники» в безпосередній близькості від лінії фронту, а хтось бере безпосередню участь в бойових діях, підтримуючи вогнем ЗУ-23 піхотні підрозділи.
От до таких «безпосередніх зенітників» ми й приїхали. Скорострільні гармати стояли приховані. До однієї з них нас і підвели. «За знищення цієї «красуні» вороги давали велику винагороду. Ми їм добряче давали жару в 2014-15 роках. Обслуга брала участь в звільненні багатьох населених пунктів Луганщини й показала себе вмілими бійцями. Але одного разу при транспортуванні цю «зушку» таки «вирахували» й накрили вогнем. Люди встигли заховатися, а гармата була охоплена полум’ям. Дуже обгоріла. Довгий час була на ремонті, а тепер знову готова до бою. Спробуйте попрацювати на ній», – розказує про бойову техніку офіцер.
Це справді важка робота. Вмощуєшся в жорсткому сидінні, крутиш рукоятки механізму обертання лафету, ногою намацуєш запобіжник і гашетку, ще й цілитися потрібно. І не просто цілитися, а так стріляти, щоб у відповідь нічого не прилетіло. Важка армійська робота. Крім бойових завдань весь час щось рубається, носиться, копають, чиститься, ремонтується.
Зенітники швидко знімають з машини господарчі товари, інструменти, продукти і запрошують випити кави. Вона солодка, міцна й безкомпромісна. Без ніяких там відтінків. Хтось із солдатів підписує прапор, хтось хоче перекинутися з волонтерами парою слів, хтось просить про полум’ягасники, офіцери цікавляться, чи можна замовити планшети з балістичними програмами. Намагаємося всім відповісти, кожному приділити хоч трохи уваги.
Останній два пункти призначення у цій поїздці – захід Луганщини. Передаємо «Лактовіт форте», сироп від кашлю “Мелістан” та допомогу від вихованців білоцерківського колегіуму і збираємося у зворотню дорогу.
Всі блок-пости проїжджаємо без проблем, а Слов’янськ починає «радувати». З’являється мілі…, вибачте, поліція. Потім з’являється собака. Не знати, хто з них більше принюхується – людина чи пес?
Відгинається погано припасована обшивка мікроавтобуса, поліцейський заглядає у кожну шпарину. На поріг виходить дама в уніформі з кухлем розчинного «нескафе» і цигаркою. Лінькувато дивиться на обстеження. Вже навіть псу нецікавий огляд, а людина все шукає і шукає… стандартні питання про зброю і стандартна відповідь, що нічого немає. Ходимо за кожним поліцейським по п’ятах, щоб бува чого не всунув у шпарину. Так минає година. Повз нас весело котять вантажівки, які ніхто й не думає перевіряти. Моя поліція кого береже?
Нарешті їдемо. Настрій не зіпсований, бо дім ближче з кожним кілометром. Але в умі ці події на постах відкладаємо. Доведеться оминати. І то дуже скоро. Допомагати не припиняємо. Перемогли Гітлера, переможемо і Путлера.
