Із сили творів на тему т.зв. АТО – російсько-української війни, що точиться від березня 2014 року, повість Ганни Ручай «На східному фронті є зміни» вирізняється ґрунтовністю і різнобічністю художнього осмислення цього явища.
Провівши головного героя (не з числа ідеалістів, які, за О.Бісмарком, готують революцію, чи фанатів, які її здійснюють, але й не з негідників, що користають плодами) від Майдану до передової східного фронту, авторка розкриває причини цієї гарячої фази чи не тисячолітнього протистояння (не лукавим метикуванням політиків, а здоровим мужицьким глуздом) і підґрунтя непоказного, не скажеш, що масового, патріотизму, який немалою кров’ю зупинив ворога. Алюзія ремарковому «На західному фронті без змін» має підтекст: крім східного, маємо фронт внутрішній, на якому Україні протистоїть «совок, він у генах, витруїти його – утопія», п’ята колона, корупція, україножери та інші болячки нашого часу. А щодо змін на східному, то це ті, що відбуваються у психіці, поведінці й мотивації вояків, які опинялися на передовій не завше з власної волі.
Одержавши повістку від військкомату, молодик із репутацією, зіпсутою підкинутим правоохоронцями дозою наркотику, маючи цей виклик за непорозуміння, не завдає собі клопоту хабарем «відкосити» від мобілізації та несподівано для себе й «мамки» потрапляє «в ріденьку сіру купку … тих, хто захиститися не може», адже «платить по повній тільки той, кому платити абсолютно нема чим», отож, за самовдоволеною константацією однолітка «з помітним пивним черевцем» – «в бой ідуть одні дураки!». Пройшовши тритижневу підготовку в «учебці» й на полігоні (в попередньому житті, на строковій службі, з аналогічного вишколу тільки й виніс що уміння «шикувати ополоники по одній лінії», бо в «учебці» 2002 року вояки «були тільки для показу генералам, яких щоразу приїздило по кілька, тренувальних маршів перед показами, репетирування вітальних кричалок, розгрібання листя, фарбування стендів і чищення снігу». Наводимо таку розлогу цитацію, щоб привернути увагу читача до того, як глибоко в корінь нашої військової безпорадності перших днів московської агресії дивиться авторка.
Coціальне розшарування («полковник у канадському однострої, фантастичних берцях, одеколоном від нього тхне, як із перукарні, і ми: хто в чому, в списаних і схованих прапорщиками «на чорний день» недоносках. Безробітні, пенсіонери, механізатори, містечкові інтелігенти, закодовані від алкоголю, з радикулітами, хронічними плевритами, пієлонефритами, панкреатитами і т.п.»); політична неоднорідність (окремою «колоною , пробиваючи власну колію по бур’янах, сунуло кілька машин… красувався червоно-чорний стяг»), розкол у сім’ях за національною належністю («Хахли ванючіє! Да штоб я, русскій офіцер, мать сваю прєдал… – показував нам /дружині-українці й синові – В.І./ від ліктя»). Психологія «Лугандону» («Нє народ отделился, народ пустушка многоголовая-пустоголовая…перєєхал через КПП на УкрАіну, і уже «пєрєсєлєнєц». Бабкі получіл, опять пєрєшьол блокпост і раз – снова жітєль «свободолюбівой рєспублікі, противостоіш хунтє»); «переселенців» (блокпостівцю з Луганщини, невдовзі дезертирові, дружина надсилає «есемески з лайкою на адресу київських «нациків», які їм щось «тєпєрь по гроб жізні должни», а вони «її з дітьми «па цєрквям таскают», замість того, щоб у Макдональдс зводити чи в Океан-плаза»).
«Наші поразки на Донбасі не стільки військові, скільки культурні, …моральні…. Усунення конфлікту – це робота на кілька поколінь викладачів, істориків», – резонерствує «випускник військово-історичного факультету, дисертант і трипільської культури Руслан-Гончар. «Є люди, а є біомаса…15 відсотків за Расєю, 15 за Україну, а решта 70 ні за кого… аби жерти було,» – характеризує «мєсних» колишня російськомовна Віта, яка стає пасією і стимулом до життя головного героя. «Нє хотела Кієвская власть с Донбасом возиться, отдала его на распил бандюкам, так пусть тєпєрь і вигрєбаєт. А люді простиє при чьом?» – філософствує щойно в третьому поколінні «корєнной» донецький. [У вивільнені від українців села тільки за два постголодоморні місяці (до нового 1934 р.) завезено 44 ешелони колгоспників з Івановської області з худобою, реманентом, начинням на виконання секретної постанови Раднаркому СССР від 25 жовтня 1933 р., у Дніпропертровську – 101 із Західної обл.. РСФСР, в Одеську – 65 з Білорусії й 35 з Горьківської обл.. І всім – навчання й культобслуговування російське В.І.] Але не все так безнадійно: діють партизани, і взагалі «тут повно розумних людей, які працюють з місцевим підпіллям», – запевняє волонтерка.
На третьому році війни дедалі частіше висловлюється думка: віддати Донбас Росії, бо це ракова пухлина на тілі України. А ось що каже солдат Бандура, механізатор з Білоцерківщини: «Привикли тут, йопт, усе копійками міряти…. Що значить державі отак запросто землі оддавати! Так довіддаєшся, що й Київ пополам поділять, як колись було ще при Петрі…» А старший відділення Бульба відмовляється від угоди про нейтралітет з бандформуванням: «Я сюди не договорняки з ними укладати приїхав…І чого це ми повинні труситися, щоб вони нас «нє тронулі»?! Самі хай трусяться, щоб ми не тронули їх!». В цій об’єднаній спільним бліндажем групі, як і в усій масі озброєного для протистояння ворогові народу, визріває свідомість, що «злодії, котрі жирують в тилу завдяки цій війні, тепер можуть запросто спіймати штик-ніж під ребро».
Здається, немає проблеми із загострених війною, якої не зачеплено в романі, включно з мовною. Автор намагається проникнути в деталі військового побуту, воєнного ремесла, психіки людей різних соціальних станів і культурного рівня. Це цікаво і як посібник волонтерові-початківцю чи воякові для психологічної підготовки до участі в АТО, та й навіть як інструкція для практики в умовах ворожого оточення.
Закохана в рідну Білу Церкву, авторка не проминає нагоди висвітлити сторінки його життя як спомином про 72 ОМБр, так і мирне його життя в грізну для країни пору, проектуючи на сприйняття солдата: «… дивно, що хтось зовсім недалечко звідси живе як і жив, і нічого для нього не змінилося… Ми їх бачимо, отаких веселих, здорових, а якщо й заклопотаних, то винятково особистими кар’єрнимиі чи фінансовими проблемами, чисто виголених у ресторанах, театрах, офісах, на корпоративах і домашніх вечірках, де їхні жінки хизуються кулінарними шедеврами, а вони не бачать нічого, крім власного відображення в дзеркальній стіні, яку невідомо хто звів між нами і ними. І нам не хочеться міняти наше тутешнє життя на їхнє, бо те, що за дзеркальною стіною давно здрібніло для нас до смішного. Ми надто добре знаємо, що все це кожної миті може перекреслити грубою брудно-багряною рискою один-єдиний осколок».
З тринадцяти вояків (такий собі зріз першої хвилі мобілізації), що восени 2014 –го заступили на крайній, забутий Богом і начальством, блокпост, до кінця першого року війни живими лишається лише двоє. Латаний-перелатаний в одеському шпиталі, на шляху до своєї частини побитий на «куликовому полі» тамтешніми гопниками («па-рускі не панімает. Научім, рєбят?… не паєдешь рускіх убівать…») Росава розуміє: України, якої прагнув Майдан ще нема. Не додому, а діждатися попутнього волонтера і знову на передок, тепер у добробат.
Володимир Іванців, редактор, поет, громадський діяч, автор численних публіцистичних книжок, член НСПУ, почесний громадянин м.Біла Церква
